1 А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бридився б покласти із псами отари моєї...

Но сега ми се подсмиват по-младите от мене, Чиито бащи не бих приел да туря с кучетата на стадото си;

2 Т а й сила рук їхніх для чого бувала мені? Повня сил їх минулась!

Защото в що можеше да ме ползува силата на ръцете им, Човеци, чиято жизненост бе изчезнала?

3 С амотні були в недостатку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!

От немотия и глад те бяха измършавели; Гризяха изсушената земя, отдавна пуста и опустошена;

4 р вали вони лободу на кущах, ялівцеве ж коріння було їхнім хлібом...

Между храстите късаха слез, И корените на смрика им бяха за храна.

5 В они були вигнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злодіїв,

Бяха изпъдени измежду <човеците>, Които викаха подир тях като подир крадци.

6 т ак що вони пробували в яругах долин, по ямах підземних та скелях,

Живееха в пукнатините на долините, В дупките на земята и на скалите.

7 р евіли вони між кущами, збирались під терням,

Ревяха между храстите. Събираха се под тръните;

8 с ини нерозумного й діти неславного, вони були вигнані з краю!

Безумни и безчестни, Те бидоха изгонени от земята.

9 А тепер я став піснею їм, і зробився для них поговором...

А сега аз им станах песен, Още им съм и поговорка.

10 В они обридили мене, віддалились від мене, і від мойого обличчя не стримали слини,

Гнусят се от мене, отдалечават се от мене, И не се свенят да плюят в лицето ми.

11 б о Він розв'язав мого пояса й мучить мене, то й вони ось вуздечку із себе відкинули перед обличчям моїм...

Тъй като <Бог> е съсипал достолепието ми {Или: Разтегнал пояса ми.} и ме е смирил. То и те се разюздиха пред мене.

12 П о правиці встають жовтодзюбі, ноги мені підставляють, і топчуть на мене дороги нещастя свого...

Отдясно въстават <тия> изроди, Тласкат нозете ми, И приготовляват против мене гибелните си намерения {Или: Пътища.},

13 П орили вони мою стежку, хочуть мати користь із мойого життя, немає кому їх затримати,

Развалят пътя ми, Увеличават нещастието ми, И то без да имат помощници.

14 н емов через вилім широкий приходять, валяються попід румовищем...

Идат като през широк пролом; Под краха нахвърлят се <върху мене>.

15 О бернулось страхіття на мене, моя слава пронеслась, як вітер, і, як хмара, минулося щастя моє...

Ужаси се обърнаха върху мене; Като вятър гонят достолепието ми; И благополучието ми премина като облак.

16 А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!

И сега душата ми се излива в мене; Скръбни дни ме постигнаха.

17 В ночі мої кості від мене віддовбуються, а жили мої не вспокоюються...

През нощта костите ми се пронизват в мене, И жилите ми не си почиват {Или: Мъките ми не престават,}.

18 З великої Божої сили змінилося тіло моє, і недуга мене оперізує, мов той хітон.

<Само> с голямо усилие се променява дрехата ми; Тя ме стяга както яката на хитона ми.

19 В ін укинув мене до болота, і став я подібний до пороху й попелу.

<Бог> ме е хвърлил в калта; И аз съм заприличал на пръст и на прах.

20 Я кличу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою, Ти ж на мене лише придивляєшся...

Викам към Тебе, но не ми отговаряш; Стоя, и Ти <просто> ме поглеждаш.

21 Т и змінився мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки...

Обърнал си се да се показваш жесток към мене; С мощната Си ръка ми враждуваш;

22 Н а вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопивсь на спустошення!

Издигаш ме, възкачваш ме на вятъра, И стопяваш ме в бурята.

23 З наю я: Ти до смерти провадиш мене, і до дому зібрання, якого призначив для всього живого...

Зная наистина, че ще ме докараш до смърт, И до дома, който е определен за всичките живи.

24 Х іба не простягає руки потопельник, чи він у нещасті своїм не кричить?

Обаче в падането си човек няма ли да простре ръка, Или да нададе вик в бедствието си?

25 Ч и ж не плакав я за бідарем? Чи за вбогим душа моя не сумувала?

Не плаках ли аз за онзи, който бе отруден? И не се ли оскърби душата ми за сиромаха?

26 Б о чекав я добра, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темнота прийшла...

Когато очаквах доброто, тогава дойде злото; И когато ожидах виделината, тогава дойде тъмнината.

27 К иплять мої нутрощі й не замовкають, зустріли мене дні нещастя,

Червата ми възвират, и не си почиват; Скръбни дни ме постигнаха.

28 х оджу почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу...

Ходя почернял, но не от слънцето; Ставам в събранието и викам за помощ.

29 Я став братом шакалам, а струсятам товаришем,

Станах брат на чакалите, И другар на камилоптиците.

30 м оя шкіра зчорніла та й лупиться з мене, від спекоти спалилися кості мої...

Кожата ми почерня на мене, И костите ми изгоряха от огън.

31 І стала жалобою арфа моя, а сопілка моя зойком плачливим...

<Затова> арфата ми <се измени> в ридание, И свирката ми в глас на плачещи.